Костюм середньовічної Франції/Світський костюм XIV—XV ст.

Материал из Wikitranslators
(Различия между версиями)
Перейти к: навигация, поиск
(Котарді)
(Упеланд)
Строка 182: Строка 182:
  
 
=== Упеланд ===
 
=== Упеланд ===
 +
Походження слова «'''упела́нд'''» неясне. Часом його зводять до найменування шведської провінції [[ru.wp::uk:Уппланд (ландскап)|Уппланд]] ({{lang-sv|Uppland}}); іноді вважають, що це спотворення італійської назви подібного вбрання ''le pelando'', що в південнофранцузьких діалектах перетворилося на ''lou pelande''; інші визнають його спорідненим іспанському ''hopa'' (одяг із широким рукавом) або навіть перекрученому середньовічному англійському ''hop-pâda'' (мантія, пальто){{sfn|Norris|1999|p=205}}. Так чи інакше, упеланд<ref>У російськомовних виданнях інколи «упеля́нд».</ref>, з’являється близько 1360 року, переживає свій розквіт між 1390 і 1410 роками й остаточно зникає близько 1420 року, поступаючись місцем робі{{sfn|Véniel|2008|p=116—117}}.
 +
 +
Упеланд був убранням суто дворянським; справді, важко уявити собі селянина або ремісника в довогій широкій одежі, що доходить до підлоги, з широкими трикутними рукавами, не набагато меншими завдовжки. Надмірно довге вбрання в чомусь було протилежністю пануючій моді на коротку або ультракоротку одежу, проте невдовзі упеланд сам став укорочуватися. Спочатку з’явилася його напівдовга ({{lang-fr|bâtard}}) форма, що сягала середини литки або коліна. Напівдовгий упеланд використовувався для верхової їзди. Відтак блазень Карла VI Енселен Півень ({{lang-fr|Haincelаin Coque}}) додумався до того, щоб геть відрізати довгі поли, так що кінцевий результат ледве-ледве прикривав стегна. Цей новий повів був негайно підхоплений молоддю, причому цей різновид пізнього упеланда став іменуватися енселе́ном ({{lang-fr|haincelain}}), або еселе́ном ({{lang-fr|haiсelain}}), на спогад про свого винахідника{{sfn|Véniel|2008|p=116—117}}.
 +
 +
Під упеланд одягався пурпуен або котарді, однак сучасники жартували, що через надмір тканини, яка драпувала тіло, зі спини неможливо було визначити, хто перед тобою — чоловік чи жінка. Упеланд міг виготовлятися з вовни, сатину, оксамиту, шовку. Характерною його особливістю варто вважати двошаровість. Верхній та нижній шари обов’язково повинні були контрастувати між собою за кольором: прикладом, зелений упеланд міг мати червону підкладку, а яскраво-червоний — синю. Замість тканинної підкладки могла вживатися замша, або ж упеланд підбивати бобровим хутром, горностаєм або шкурками сірої білки. Рукави, як правило прикрашені фестонами, обов’язково виверталися назовні, щоб продемонструвати колір і фактуру нижнього шару тканини. Широкий пояс, що збирав тканину в пишні складки, також міг підбиратись у тон нижньому шару або просто шився з того самого матеріалу. Комір упеланда — високий, стоячий — часом набував гротескної форми, доходячи до підборіддя й до вух. У різних моделях упеланд могли робити з єдиним отвором — для голови — та більш-менш довгим прорізом на грудях, який слід було застібати на один або два ґудзики, або розхристаним, прорізаним спереду від верху до низу, з довгим рядом ґудзиків і прорізами по боках — до колін або навіть до стегон. Упеланд оздоблювався з винятковою пишністю — гаптуванням і дорогоцінностями. Часом по всьому полю розташовувались вензелі власника з коронами та без, ініціали його дами, елементи сімейного герба. До упеланда могли також додавати відлогу — шаперон — із широкою пелериною. Модники початку XV століття за бажанням могли додавати до своїх упеландів в’язку бубонців, що протягувалася через груди від одного плеча до іншого або звисала по діагоналі на кшталт перев’язі{{sfn|Norris|1999|p=247—250}}.
 +
 +
Жіночий упеланд, що з’явився близько 1390 року, був на вершині моди близько 1420 року, потім поступово був забутий, проте ще протягом 15 років йому віддавали перевагу літні дами. Формою своєю жіночий упеланд мало відрізнявся від чоловічого, єдиною значною відмінністю було, як бачиться, те, що жіночий упеланд ніколи не мав розрізів ані спереду, ані з боків. Довгий комір, який в чоловіків був, як правило, стоячим, у жіночому варіанті часто розкладався по плечах. Цей комір, як і закоти рукавів, нерідко був білого кольору, чим досягалася характерна для упеланда контрастність. Високий пояс носився під грудьми й зав’язувався на спині. Жіночий упеланд неоднозначну реакцію в суспільстві, часом його вважали надто розкішним, проте на моді ці погляди не відбивалися{{sfn|Véniel|2008|p=182—184}}.
 +
{| style="wide; background:#EAB97D; text-align:center" cellspacing="5"
 +
| colspan="4" | '''Упеланди'''
 +
|-
 +
| [[Файл:Ответы Карлу VI и плач о состоянии короля (BnF Fr. 23279), fol. 5. Фрагмент.jpg|x230px]]
 +
| [[Файл:Départ pour un pèlerinage - Petites Heures du duc de Berry - BNF Lat18014 f288v cropped.jpg|x230px]]
 +
| [[Файл:Tacuinum sanitatis (NAL 1673), fol. 79. Фрагмент.jpg|x230px]]
 +
| [[Файл:Anne, Duchess of Bedford (detail) - British Library Add MS 18850 f257v cropped.jpg|x230px]]
 +
|-
 +
| <small>Довгий упеланд.<br />''Майстер «Града жіночого» «Карл VI, сидячи на краю ліжка, слухає відповіді П’єра Сальмона» (фрагмент) — «Відповіді Карлу VI і плач про стан короля» (Fr. 23279), fol. 5. 1409. Національна бібліотека Франції, Париж''</small>
 +
| <small>Напівдовгий упеланд до щиколотки.<br />''Брати Лімбурги «Герцог Беррійський у дорозі» (фрагмент) — «Малий часослов герцога Беррійського» (Lat. 18014), fol. 288v. Бл. 1412. Національна бібліотека Франції, Париж''</small>
 +
| <small>Короткий упеланд — енселен.<br />''Італійська школа «Торгівля рыбою» (фрагмент) — «Tacuinum sanitatis» (NAL 1673), fol. 79. 1390—1400. Національна бібліотека Франції, Париж''</small>
 +
| <small>Жіночий упеланд.<br />''Майстер Бедфорда «Анна Бедфордська та св. Анна» (фрагмент) — «Часослов Бедфорда» (Add. 18850), fol. 257v. Бл. 1410—1430. Британська бібліотека, Лондон''</small>
 +
|}
  
 
=== Хук, пальто, мантія ===
 
=== Хук, пальто, мантія ===

Версия 17:16, 15 ноября 2013

Содержание

Білизна

Середньовічна білизна виконувала одразу декілька функцій. По-перше, вона покликана була захищати верхній одяг від поту, жиру та інших виділень тіла. Це будо доволі важливо, бо за високої ціни одягу, неминучої через ручне його виготовлення, подібний захист був обов’язковим. По-друге, верхнє вбрання, часто достатньо грубе й жорстке через вшиту в нього золоту або срібну нитку, торкаючися шкіри, дряпало й подразнювало її, тож певний прошарок був конче необхідний. І, нарешті, тепла білизна, особливо в зимову пору року, також була необхідна в холодній селянській халупі, погано опалюваній церкві або замку. Вона складалася з двох частин — нижньої сорочки, або камізи, та бре, що передували сучасним кальсонам або трусам[1].

У часи, коли голизна вважалася скандальною, а споглядання свого власного тіла — звабливим і небезпечним для чесноти, білизна стала об'єктом богословських суперечок. Зокрема, у питанні про те, чи варто носити білизну ченцям, святий Амвросій у своєму творі «Про обов’язки священнослужителів» стверджував, що носіння її обов’язкове, бо сама природа «вчить і направляє нас, аби ми прикривали деякі частини тіла», наполягаючи на тому, щоб богопосвячені у церкві, а також під час миття обов’язково носили бре. Ця постанова виправдовувалася посиланням на книгу Вихід, де Господь учить Мойсея зробити для Аарона та його синів лляні покриви (у французькому перекладі «лляні бре»), для того щоб прикрити наготу. Білизна, таким чином, перетворювалася на гарант цноти і скромності; однак не всі релігійні ордени прийняли це встановлення. Так, для целестинців носіння спідньої білизни не заохочувалось, і, навпаки, клюнійські монахи за статутом свого ордена зобов’язані були мати дві пари змінних бре й декілька пар верхньої одежі й черевиків. Що стосується світського життя, каміза й бре складали незмінну частину обряду гостинності: стомленому після мандрівки подорожньому слід було обов’язково надати гарячу воду для миття й чисту білизну[2].

Узагалі розуміння спідньої білизни як чогось інтимного, повинного бути прихованим під верхнім убранням, було цілком чужим для середньовічного менталітету. Білизна вважалася такою самою одежею, як і все інше; бре визирали в розрізах панчох, а сорочку часто спеціально оздоблювали вишивкою й камінням на рукавах і комірі, щоб демострувати її з-під верхньої одежі. Носіння однієї лиш білизни без верхньої одежі (звичайно ж, у теплу пору року) було притаманне найбіднішим суспільним верствам. Таким чином убиралися жебраки на паризьких вулицях або селяни під час польових робіт. Для інших верств суспільства необхідність з’явитися на публіці босоніж, у сорочці й бре була показником приниження. Подібна необхідність слугувала покаранням або епітимією: так, прикладом, зберігся наказ Едуарда III, що наказував заручникам із Кале прибути до нього на знак повного підкорення босоніж, вдягненими лиш у спідню білизну[3].

Щодо ночної білизни можна скласти собі думку лиш за декількома нечисленними описами та малюнками. Певно, чоловіки спали голими; у романах того часу короля іноді підіймають з ліжка посеред носі й він вимушений запахнутись у простирадло або використовувати для прикриття наготи перше, що трапляється під руку. Оголених до пояса хворих ми часто бачимо на мініатюрах у медичних трактатах. Утім, голову деколи запинали хусткою: у погано опалюваних будинках і замках аристократії ця звичка цілком виправдовувала себе. Разом із тим жінки завжди зображуються у білосніжних сорочках — камізах, з довгими рукавами, пишними чи, навпаки, вузькими. Не зовсім зрозуміло, чи відповідає це дійсності, чи подібним чином лиш дотримувалися «пристойностей»[K 1]. В одному з описів багата містянка, бажаючи виглядати «пристойно» перед слугами за необхідності встати серед ночі одягає «ночне плаття» й перев’язує голову тюрбаном.

Білизна
О свойствах вещей (BnF Fr. 135), fol. 223. Фрагмент.jpg Градуал собора св. Деодата (Saint-Dié-des-Vosges, BM, ms. 74), fol. 305, инициал. Фрагмент.jpg Роман о Розе (BL Harley 4425), fol. 122v. Фрагмент.jpg
Чоловіки у ліжку, як правило, зображуються голими; голову часто обмотували довгою хусткою.
Майстер Бартоломея Англійського «Хворий і ліки» (фрагмент) — «Про властивості речей» (Fr. 135), fol. 223. 1445—50. Національна бібліотека Франції, Париж
Жінки зазвичай зображувалися в ліжку в камізі й із хусткою на голові.
Невідомий художник «Різдво Івана Хрестителя» (ініціал, фрагмент) — «Градуал собору св. Деодата» (Ms. 74), fol. 305. 1504—14. Муніципальна бібліотека, Сен-Дьє-де-Вож
Коханці воліли не обтяжувати себе надлишком одягу.
Майстер молитовників «Вулкан, Венера й Марс» (фрагмент) — «Роман про Троянду» (Harley 4425), fol. 153. 1490—1500. Британська бібліотека, Лондон

Бре

Історично бре сходять до старовинних натільних штанів, що їх носили галли за античної доби; на білизну вони перетворюються в XII столітті, зникнувши остаточно під багатошаровим верхнім вбранням. Назва цього виду білизни етимологічно пов’язана з braiel — тасьмою, що утримувала їх на поясі. Спочатку бре мали вигляд широких штанів, довжина яких доходила середини литки ноги, проте вже в наступному столітті они перетворилися на подобу колготок із широкою основою та вузькими штанинами. Довжина бре поступово зменшувалась, і наприкінці XV століття вони стали нагадувати сучасні плавки, дещо занижені на животі задля зручності носіння. Утім, довжина ця продовжувала трохи варіювати залежно від особливостей клімату, пори року і станової приналежності власника; якщо бре відігравали роль верхньої одежі, їх воліли робити дещо довшими — до середини стегна; у цьому разі вони нагадували скоріше короткі лляні шорти. Якщо власник бре був надто бідний, щоб дозволити собі жипон, на поясі бре робилися дірочки для утримання шос. До довгих бре пришивалася спеціальна тасьма — трусуа́р (від фр. trousser — призбирувати)[K 2], верхній кінець якої кріпився до пояса, а нижній, відповідно, до нижнього краю. Якщо потягнути за трусуар, бре можна підняти на будь-яку бажану висоту, що було зручно, наприклад, під час вичавки винограду; спідня білизна була надійно захищена від плям. Людовик Сварливий, що страждав від дизентерії — справжнього тогочасного бича під час походів, тимчасово запровадив сумнозвісну моду — бре з глибоким розрізом ззаду[1].

Питання про жіночі бре, незважаючи на всі суперечки, ще далеке від свого вирішення. З оддного боку, існує безліч як іконографічних, так і письмових свідоцтв того, що під сорочкою жінки нічого не носили; більш того, залишитись у самій сорочці для дами того часу розумілось яз «залишитись оголеною». Існують також зображення коханців і розбійників із широкої дороги, що ґвалтують свою жертву, і для цього їм достатньо лиш задерти на ній сорочку. Проте, з іншого боку, відома статуетка дами, що одягає на себе бре. Відома і середньовічна карикатура жінки-тиранки, що приготувалися бити веретеном свого покірного благовірного. Забезпечуючи собі свободу рухів, злоблива дама високо задерла спідницю й підтримує рукою бре. Та невідомо, чи мова йде про реальну практику, чи перед нами всього-на-всього ілюстрація до французької приказки «носити труси» (фр. porter la culotte), що означає «бути в домі головним».

Бре
Brouche.jpg Two men in braies.jpg Man in braies — 1410.jpg Piero, Pala della misericordia, santi sebastiano.jpg Дама, надевающая брэ. Статуэтка (Франция, ок. 1482—1485).jpg
Цей селянин одягнений у довгі бре нижче колін зі стрічкою-трусуаром, що дозволяє підіймати їх до потрібного рівня.
Невідомий художник «Обмолот ячменя» (фрагмент) — «Біблія Мацієвського» (MS M.638), fol. 18. 1240-і. Морганівська бібліотека, Нью-Йорк
Тут на полонених вже більш короткий їхній різновид.
Французька школа «Постум і Ветурий доставлені до самнітського командувача Понтія Геренія» (фрагмент) — «Декади» (Ms. 777), fol. 143. Бл. 1370. Бібліотека св. Женев’єви, Париж
Тенденція до вкорочення продовжилася й у наступному, п’ятнадцятому, столітті.
Майстер Бартоломея Англійського «Анатомія» (фрагмент) — «Про властивості речей» (Fr. 135), fol. 113. 1445—50. Національна бібліотека Франції, Париж
Нарешті, бре стали нагадувати сучасні труси; це так звані «аристократичні» бре.
П’єро делла Франческа «Св. Севастіан» (фрагмент) — «Мадонна делла Мизерікордія» (частина поліптиха). 1445—1462. Міський музей, Сансеполькро
Ця статуетка — рідкісне свідоцтво носіння бре дамами.
Франція, бл. 1482—85. Церква св. Сатурніна, Сен-Шаман

У часи більш давні були поширені шкіряні бре, проте у XIV—XV сторіччях основним матеріалом для виготовлення бре був льон; як правило, тканину перед пошиттям вибілювали. Зустрічались, тим не менш, вовняні й бавовняні бре, а аристократія могла дозволити собі й шовкову спідню білизну. Звичай наказував часто міняти бре, прати їх повинен був сам власник; утім, при достатніх коштах він міг найняти для цієї мети спеціальних чоловіків-прачок (так, збереглося розпорядження короля Едуарда IV Англійського щодо платні для подібного роду найманого робітника). Жінки з міркувань пристойності до прання чоловічої білизни не допускалися[4].

За доби Пізнього Середньовіччя звичай носіння бре все більше поширювався, доходячи до самого низу соціальної драбини й до найвіддаленіших європейських народів; носіння бре стало показником вихованості й навіть витонченності. Так, Фруассар пишався тим, що навчив ірландців носити бре й позбавив їх таким чином грубих старовинних звичаїв, «наказавши виготовити пребагато пар натільної білизни й відправивши їх у дарунок королю та його наближеним»[1].

Каміза

Ambrogio Lorenzetti - Allegory of the Good Government (detail) - cropped.jpg
Одне з небагатьох зображень жінок у самій камізі.
Амброджо Лоренцетті «Алегорія доброго правління» (фрагмент). 1338—40. Міський музей, Сієна
Шапский часослов (BnF Ms-438), fol. 8. Фрагмент.jpg
Чоловіча каміза, що зустрічається на мініатюрах значно частіше.
Жан Монлюсон «Серпень» (фрагмент) — «Шапський часослов» (Ms-438), fol. 8. Ок. 1490. Бібліотека Арсеналу, Національна бібліотека Франції, Париж

Спідня сорочка (фр. chemise), на слов’янському просторі відома під іспанською назвою «камі́за», також є доволі давньою за своїм походженням. Її носили як чоловіки, так і жінки, проте чоловіча каміза була дещо коротшою, доходячи до середини стегна або до колін — єдиного стандарту не існувало, й усе залежало від індивідуального смаку. Жіночі сорочки, як правило, повинні були доходити до щиколоток; у верхній частині камізи могли робитися конічні мішки — попередники сучасних бюстгальтерів. Ці мішки були зручні тим, що дозволяли візуально збільшувати малі від природи груди; закладаючи всередину додаткові шари матерії або подушечки, власниця могла отримати потрібну форму й розмір. Другий спосіб полягав у тому, щоб одягти на (рідше — під) камізу широку пов’язку, що цілком закривала груди й підтримувала їх. Ця пов’язка також дозволяла регулювати розмір: надто об'ємні груди, що також були не в пошані, можна було візуально зменшити, затягуючи пов’язку. Модниці часом занадто захоплювалися цим, викликаючи тривогу тогочасних лікарів, які марно намагалися переконати дам, що надмірний тиск на груди може коштувати їм здоров’я[5].

Частіше за все камізи шилися з полотна білого кольору; кольорові камізи були вкрай рідкісні, залишаючись даниною індивідуальній примсі. Для півночі й заходу країни більш характерні були сорочки з льону, у той час як в інших місцях віддавали перевагу прядивному полотну, хоча зустрічалися й бавовняні, й дорогі шовкові камізи.

Крій камізи залишався доволі простим і невибагливим: разом зшивалися передня й задня половини, горловина частіше за все була V-подібною та доволі широкою, до коміру пришивали короткі поворозки білого кольору або ґудзики. Існували, втім, і дорожчі різновиди з широким коміром, що запахувався. Рукави були неодмінно довгими, доходячи до зап’ясть, залежно від смаку майстра або замовника їх робили широкими чи, навпаки, вузькими, що закінчувалися манжетою. Горловину й манжети інколи оздоблювали вишивкою, розраховуючи на те, що ці частини визиратимуть з-під верхнього вбрання; особливо ця мода поширилася у середовищі багатіїв наприкінці XV сторіччя[1].

Виготовлення спідньої білизни вважалось у ті часи зайняттям суто домашнім. У багатих господах волокно пряли, а потім ткали й шили служниці або спеціально найняті з цією метою жінки, а в бідних — дружини й дочки господарів. За зауваженням Флорана Венієля, що присвятив спеціальну роботу чоловічому вбранню французького Середньовіччя, це було одне з небагатьох занять, за допомогою якого жінка могла заробити собі на хліб.

В епоху куртуазного лицарства було поширене «випробування камізою» (або, інакше, «випробування сорочкою»), перед яким відступали часом навіть найсміливіші. Сутність випробування полягала в тому, щоб вийти на турнірне поле назустріч списам і мечам у самій лиш спідній одежі, замість обладунків одягши на себе спідню сорочку коханої. Численні поранення сміливцю були забезпечені, та все ж знаходилися гарячі голови, що приймали виклик.

Нижнє вбрання

Шоси

Слово «шо́си» (фр. chausses) етимологічно пов’язане з дієсловом «chausser» — «взувати» або «одягати на ноги». Шосами в Середньовіччя прийнято було йменувати вузькі облиплі панчохи, звичні як для жінок, так і для чоловіків, з єдиним застереженням, що у другому випадку вони ховалися під довгою сукнею, а в першому — виставлялися на загальний огляд. На початку свого існування шоси робилися з двох шматів тканини, що зшивалися між собою; пізніше їх стали шити з одного вузького шматка, з'єднуючи краї швом, що розташовувався ззаду. Шоси зазвичай кроїли так, щоб основна нитка припадала по діагоналі: таким чином забезпечувалась і щільність, з якою вони прилягали до ноги, і певна еластичність. У якості матеріалу для шос могло бути використано льон, вовну або навіть шовк. Для того, щоб отримати ефект максимального обтягування, шоси не закріплювалися тасьмою на поясі. Замість цього в їхній верхній частині проробляли отвори, через які вони за допомогою шнурків щільно прикріплялися до нижнього камзола — жипона — або (за відсутності такого) до пояса бре. У приміщенні чоловіки нерідко змімали взуття, залишаючись у самих шосах, в яких було зручно пересуватися по килимах або по паркету[6].

Бажання хоч би там що продемонструвати красиву форму ніг призвело до того, що аристократія, особливо після Столітньої війни, коли прагнення перевершити супротивника на полі бою замінилося прагненням переплюнути одне одного в розкоші, стала віддавати безумовну перевагу цільним шосам, що формою нагадували сучасні щільні й вузькі колготки. При тім, що тогочасний матеріал аж ніяк не вирізнявся еластичністю й погано розтягувався, гонитва за модою оберталася інколи доволі комічним результатом: шоси утрудняли рухи; більш того, спроба сісти на занадто низьке сидіння могла закінчитися катастрофою.

Значно більш вільними були роздільні шоси — дві панчохи, що їх окремо прив’язували до нижнього камзола — жипона — або бре. Верхня частина, як і в попередньому випадку, щільно прилягала до шлярки жипона, утворюючи з ним єдине ціле. І, нарешті, існували шоси з «клином» або «хвостом» (фр. à queue), верхню частину яких спеціально звужували трохи вище середини стегна, й до жипона прив’язувався тільки клин, тоді як праворуч і ліворуч від шоси визирали лляні бре. Такий спосіб носіння шос був скоріш характерним для нижчих класів. Ми часто бачимо його на мініатюрах, що зображують слуг можновладних сеньйорів. Для зручності носіння верхню крайку шос поступово стали закріплювати додатковою підбивкою. Близько 1480 року також з’явилися «бульвари» (фр. boulevards), або «о-де-шоси» (фр. haut-de-chausses), — короткі штани з манжетою, що приховували верхню частину шос; однак своєї остаточної форми ця мода набула вже в наступному, XVI сторіччі.

Якщо сучасні чоловіки у спеку знімають сорочку, залишаючись у штанях або шортах, у Середньовіччя знімати воліли шоси, залишаючись виключно в камізі й бре (а часом і просто в бре). Існував, утім, і проміжний варіант, коли роздільні шоси спускалися додолу, й на середині литки скручувалися у щільний валик, що підтримувався на нозі підв’язкою, у той час як нижня частина залишалася на своєму місці. В результаті виходило щось, що нагадувало сучасні гольфи (фр. chausses tire-bouchonnante). Цей спосіб носіння шос вважався селянським і зчаста викликав глузування заможних класів[7].

Звичка одягати «одежу на одежу» позначилася в ще одному способі носіння шос, коли одна пара одягалася на іншу, причому нижня натягувалася повністю, а верхня скручувалася на нозі на кшталт гольфів. Цей спосіб добре зігрівав ноги й у той же час нерідко використовувався в якості ріновиду для праці: щільний зовнішній валик не дозволяв гілкам у лісі або гострій стерні в полі рвати і псувати «основні» шоси[8].

Ще один, локальний, різновид шос винайшли для себе фламандські рибалки. Зовнішній дизайн рибальських шос нагадував сучасні штани: їх робили широкими, зшиваючи проміж ніг, у той час як з боків залишалися звичні «клини». Рибальські шоси доходили лиш до щиколотки й носка не мали. Решта ж видів закінчувалася носком, що щільно облягав ступню; втім, бідні класи частіше задовольнялися шосами, подібними до сучасних рейтузів, де носок носок замінявся широкою смугою, що охоплювала ступню впоперек. У разі, якщо в шосах ходили без взуття, їхня підошва часто виготовлялася зі шкіри[6]. У XIV столітті мода була на довгі й гострі кінці шос, що видавалися далеко вперед, для збереження форми їх набивали вовняними пачосами[9]. Жіночі шоси завжди мали вигляд гольфів і трималися на нозі нижче коліна завдяки підв’язці — короткої стрічки, що зав’язувалася хрест-навхрест.

Шоси
Man in shausses - detail.jpg 2 types of shausses.jpg Миссал аббатства Монтьернёф, fol. 2v. Фрагмент.jpg Carlo Crivelli - St Roch - WGA05796.jpg
Так звані роздільні шоси з «клином», що складаються з двох окремих штанин, прив’язаних до бре.
Невідомий художник «Обмолот ячменя» (фрагмент) — «Біблія Мацієвского» (MS M.638), fol. 18. 1240-і. Морганівська бібліотека, Нью-Йорк
На передньому плані — чоловік, на якому цільні шоси; у того, що йде ліворуч від короля, чорні шоси з «бульварами».
Робіне Тестар «Дагоберт відвідує будмайданчик Сен-Дені» (фрагмент) — «Великі французькі хроніки» (Fr. 2609), fol. 60v. 1471. Національна бібліотека Франції, Париж
Шоси, що закінчуються поперечною смугою.
Майстер Івона дю Фу «Лютий» (фрагмент) — «Міссал абатства Монтьєрнеф» (Lat. 873), fol. 2v. 1475. Національна бібліотека Франції, Париж
Поэмы Карла Орлеанского (Royal 16 F II), fol. 188. Фрагмент.jpg Templars Burning crop.jpg Роман о Розе (MS. Douce 195), fol. 66v. Фрагмент.jpg
Жовті шоси одягнуті на червоні.
Майстер молитовників «Замок кохання» (фрагмент) — «Поеми Карла Орлеанського» (Royal 16 F II), fol. 188. 1473—85. Британська бібліотека, Лондон
Шоси скручені у валик, щоб ногах було прохолодніше, тому видно бре.
Майстер Вергілія «Спалення Великого магістра» (фрагмент) — «Хроніки Сен-Дені» (Royal 20 C VII), fol. 48. 1380—1400. Британська бібліотека, Лондон
Дама, що впала, демонструє шоси з підв'язками та туфлі, зазвичай приховані під довгою сукнею.
Робіне Тестар (?) «Ревнивець б’є свою дружину» (фрагмент) — «Роман про Троянду» (MS. Douce 195), fol. 66v. Кінець XV століття. Бодлеанська бібліотека, Оксфорд
Тут можна побачити, як одягалися роздільні шоси.
Карло Крівеллі «Св. Рох». Бл. 1493. Зібрання Воллеса, Лондон

Кота

Золотая легенда (BnF Fr. 244), fol. 99v. Фрагмент.jpg
Чоловічі коти.
Жак де Безансон «Спорудження монастиря» (фрагмент) — «Золота легенда» (Fr. 244), fol. 99v. 1480—90. Національна бібліотека Франції, Париж
Les Très Riches Heures du duc de Berry juin haymaking.jpg
Жіночі коти.
Поль Лімбург «Червень» (фрагмент) — «Розкішний часослов герцога Беррійського» (Ms. 65), fol. 6v. 1412—16. Музей Конде, Шантійї

Чоловіча ше́нса (фр. chainse), або ко́та (фр. cotte), являла собою простору сорочку з вовни, льону, шевйоту чи іншої тканини, що її носили поверх камізи. Зазвичай кота доходила до середини стегна й підперезувалася шкіряним ременем. Простий і невибагливий крій коти не зазнав жодних змін протягом віків: кота залишалась поза модою; мінятися міг лиш матеріал, з якого її було шито, а також колір. З середини XIV століття чоловіча кота остаточно витісняється пурпуеном і залишається в ужитку тільки в селян або найбідніших верств міського населення[10].

Жіноча кота нагадувала сукню з короткими рукавами, з-під яких було видно довгі рукави камізи, і звичайно доходила до щиколотки. Мода Пізнього Середньовіччя, що приписувала жіночій сукні мати низький ліф і щільно облягати груди, не обминула й коту. Селянки, змушені одягатися самостійно, без допомоги камеристки, стали доповнювати коту шнурівкою на грудях або на боку, для чого до плаття прикріплювалися невеликі металічні кільця. Подібна кота також могла називатися «корсетом» (фр. corset).

Селянська кота, наскільки про те дозволяють судити зображення, була одежею суто домашньою або буденною, що використовувалася на польових роботах. Чоловіча дворянська кота носилася як нижнє вбрання, зверху ж одягалося сюрко або інша верхня одежа. Кота знатної дами або заможної містянки була нижнім платтям, поверх якого носилася роба чи сюрко. Кота часто робилася з дорогої тканини та прикрашалася вишивкою; для того, щоб вона могла щільно сидіти на тілі, на спині йшов униз довгий ряд ґудзиків[11].

Жипон, або дублет

Слову «жипо́н» (фр. gippon), або «жюпо́н» (фр. jupon), у французькій мові явно не пощастило. Цей військовий нижній камзол або підобладунник, що його одягали безпосередньо на камізу, рано став змішуватись у повсякденному мовленні з цивільним нижнім камзолом — «дубле́том», або «пурпуе́ном». З цієї причини винкла плутанина, не вирішена й досі. З того, що відомо з достатньою вірогідністю, жипон, що з’явився в XI столітті, первовічно виконував функцію підобладунника й являв собою стьобаний камзол або куртку, що щільно прилягала до тіла. Сама назва подібного вбрання сходить до епохи Хрестових походів; припускається, що подібним чином у французьку мову ввійшла назва мавританського аристократичного одягу «аль-джу́би»[12]. Шили жипон завжди з двох або більше шарів щільної матерії — це могла бути бумазея, бавовна, вовна; два шари розділяла підкладка чи набивка з шерстяного волосу (у більш дорогих різновидах могло бути використано й шовкові пачоси). Ця ж одежа також була відома як гамбезо́н (фр. gambeson, від gamboisé — «набитий, підбитий»). Герберт Норріс, автор дослідження про середньовічний одяг, гадає, що для пішого війська жипон міг використовуватись і замість обладунку як «стьобанка» (jacque), бо досить добре захищав тіло від рублячого або колючого удару[13].

У XIV сторіччі жипон як різновид стьобаного обладунку використовується виключно пішими воїнами, в той час як лицарська кіннота продовжувала носити його під сюрко, або сюркотою, — нарамником, що одягався поверх обладунку. В цей же час жипон став частиною цивільного одягу й услід за коротким камзолом-котарді став вузьким, приталеним, повторюючи обриси тіла. Для створення потрібного ефекту до нього додавали шнурівку, розташовану ззаду або збоку. Жипон міг виступати як геральдичне вбрання; в цьому випадку він, як правило, оздоблювався гербами володаря; проте значно частіше він виконував функцію нижнього камзола, що носився під пурпуеном або верхнім одягом. Саме тоді його перестали відрізняти від подібного ж убрання, що його йменували дубле́том (тобто «подвійним» — од французького doublet). У своєму цивільному різновиді жипон, або дублет, мав вгляд жилета або ж камзола (наявність або відсутність рукавів визначалася виключно смаком господаря). Безрукавний різновид уже міг називатися жилетом: це слово в ті часи вже існувало. Носіння жипона як верхньої одежі ввійшло в моду близько 1340 року; в цьому разі його виготовляли з оксамиту або сатину й часто мав пишні широкі рукави. Ремісники й різнороби могли одягати жипон на верхній одяг у тому разі, коли передбачалося виконання роботи, що потенційно бруднить одежу[14].

Але в той же час жипон продовжували носити й у якості нижнього вбрання; подібні жипоні продовжували шити з полотна, бавовняних тканин або зі шкіри. З-під верхнього одягу видно було, як правило, стоячий високий комір, часом з-під верхнього вбрання визирали рукави. Основна функція дублета, або жипона, полягала в тому, щоб підтримувати шоси. Для цього в нижній його частині спеціально прорізалися отвори, через які протягували кручені шовкові або вовняні шнурки з металичними наконечниками. Довжина таких шнурків звичайно варіювала від двох до чотирьох сантиметрів. У деяких моделях шнурки вшивалися в нижню крайку. Кількість шнурків або дірочок для шнурівки коливалося від двох до одинадцяти пар —від їхньої кількості залежало те, наскільки щільно сиділи шоси. Найбільш частою моделлю був жипон з дев’ятьма парами, причому дві розташовувалися спереду, три — з кожного боку, а останні дві — на спині, зліва та справа від центрального шва. У пізніших різновидах жипони задля зручності кріплення стали робити відрізними, зі шляркою. Саме слово «жипон» остаточно вийшло з ужитку біля 1420 року, й нижній камзол отримав ім’я «дублет». Цей дублет продовжував існувати до епохи Людовика XV, коли, в свою чергу, був витіснений жилетом.

Нижня безрукавка, подібна до жипона, існувала й у жіночому варіанті; щоправда, в цьому разі подібне вбрання мало назву «пелі́с», або «пелісо́н». Герберт Норріс зводить це ім’я до старофранцузького «pelice» — «хутро». Цей пелісон являв собою щільний вовняний жилет, який міг одягатися на коту в холодну пору року[15] чи, за іншим тлумаченням, хутроване верхнє плаття з широкими рукавами чи без таких, що його зазвичай робили дещо коротшим від коти й одягали під неї[16]; як бачимо, середньовічна плутанина в поняттях одягу дісталась і сюди.

Жипони
Bowmen.jpg Jippon.JPG Mining gold - miniature fragment.jpg x230px
Одне з небагатьох зображень безпосередньо жипона як підобладунника.
Невідомий художник «Страсті св. Севастіана» (фрагмент фрески). XIV—XV ст. Каплиця св. Севастіана, Сент-Етьєн-де-Тіне, Франція
І його цивільний варіант — дублет.
Доменіко Гірляндайо «Бенкет Ірода» (фрагмент фрески). 1490. Капела Торнабуоні, Флоренція
Безрукавний різновид дублета — жилет.
Робіне Тестар «Видобуток золота» (фрагмент) — «Книга про найпростіші лікарські засоби» (Fr.F.v.VI. 1), fol. 98v. Ок. 1470. Російська національна бібліотека, Санкт-Петербург
Жіночий варіант жипона — пелісон.
Ян ван Ейк «Портрет подружжя Арнольфіні» (фрагмент). 1434. Національна галерея, Лондон

Пурпуен

Верхня одежа

Котарді

Котарді́ (фр. cotehardie) можна точно перекласти як кота «сміливого» або навіть «зухвалого» крою. Часом цей різновид чоловічого камзола називали котою, часом — збільшуючи плутанину — жипоном. Останній варіант найменування використовувався в разі, коли котарді носили в якості підобладунника. Це перше за часом щільно прилеписте вбрання виникло на початку XIV століття. Котарді являв собою камзол довжиною до середини стегна, що зшивався з чотирьох частин — двох задніх половинок, з'єднаних спинним швом, і двох передніх. Для того, щоб котарді щільно сидів на тілі, підкреслюючи кожну його лінію, з верху до низу йшов довгий ряд ґудзиків. Інколи котарді розбили розрізним на стегнах, і бокові краї баски також з'єднувалась одним або двома ґудзиками. Близько 1325 року в моду ввійшов різновид із широкою й вільною баскою. Для цього типа одежі характерний був низький пояс, що спускався на стегна, с металічними накладними аплікаціями, що за бажанням господаря міг додатково прикрашатися дорогоцінним камінням. Рукави котарді були короткими й вузькими та не доходили до ліктя; в цьому разі далі — до зап'ясть — продовжувалися рукави короткого камзола, що спеціально одягався наспід, з довгим рядом ґудзиків від ліктя до зап'ястя. Бажання вигідно підкреслити всі лінії фігури закінчувались іноді доволі кумедно: котарді виходив настільки вузьким, що одягти та зняти його без сторонньої допомоги було неможливо. Цікавою особливістю раннього котарді були також довгі стрічки з льону, сукна або шовку — типе́ти (фр. tippets) завширшки близько 7,5 см, завдовжки до півтора метрів, завжди білого кольору. Ці стрічки обшивалися навкруг рукава трохи вище ліктя та звішувалися додолу, часом і волочачись по землі; особливого значення надавали тому, щоб стрічки завжди здавались ідеально рівними й ні в якому разі не м'ялися. Для того, щоб досягти подібного ефекту, знімаючи котарді, їх затискали між двох дерев'яних дощок. Типети, що становили цікаву особливість цього різновиду вбрання, у другій чверті XIV століття оздоблювалися фестонами; в аристократичному середовищі вони поступово вийшли з моди близько 1350 року, проте ще якийсь час були в ужитку в городян й остаточно зникли близько 1380 року[17]. Котарді міг робитися двокольоровим (у цьому разі двокольоровими могли також бути рукави нижнього камзола), прикрашатися вишивкою, мати підкладку — в цьому разі грудну частину додатково набивали, щоб груди візуально здавалися широкими й сильними. У міському середовищі котарді був дещо ширший і зручніший, баска могла спускатися до середини стегна, пояс робився шкіряним і вузьким[18]. Ближче до кінця XIV століття рукави котарді змінилися на широкі й довгі, а пояс став розміщуватися на талії[19].

У жіночому варіанті котарді являв собою довге плаття з низько вирізаним ліфом; для того, щоб він не зісковзував, на плечах — а задля симетрії й на грудях — могли закріплюватися брошки. Верхня частина котарді повинна була аж до талії дуже щільно обхоплювати фігуру; для здобуття потрібного ефекту до неї додавали одночасно шнурівку на спині й ряд ґудзиків на грудях. Рукави могли бути короткими, як у чоловічому варіанті, з типетами біля ліктів, так і довгими з манжетою, що доходила до пальців; останній варіант увійшов у моду на середину XIV сторіччя. Для того, щоб рукави сиділи щільно, до них також могли додати ряд ґудзиків від ліктя й донизу або шнурівкою. Жіночому котарді також належався низький пояс, оздоблений численними накладками з дорогоцінних або простих металів. Широка розкльошена спідниця складалася з безлічі клинів, що примушувало тканину збиратись у великі складки; позаду вона переходила в довгий шлейф. У цієї спідниці була цікава особливість: спереду — там, де в сучасному варіанті були б кишені, — вирізалися два прямокутні отвори. Якщо засунути в них руки, спідницю можна було легко підняти для ходіння або бігу. Вслід за чоловічим, жіночий котарді мог виготовлятися двокольоровим; у цьому разі сукня розділялася візуально на чотири частини — дві половини переду й від половини спинки, — й кожна чверть (не виключаючи рукави) робилася контрастного кольору. Прикладом, половині білого переду відповідала чорна половина спинки та навпаки. І, нарешті, котарді можна було носити сам по собі, проте для повного парадного виходу до нього належався плащ[20].

Чоловічий варіант котарді зник наприкінці XIV століття, жіночий проіснував ще сто років, перейшовши на позицію нижньої одежі; часом — уже без пишних прикрас — він міг носитись як доволі скромне верхнє плаття з широким рукавом з розрізом трохи вище ліктя, з-під якого продовжувалися рукави коти[K 3][20].

Котарді
Œuvres poétiques de Guillaume de Machaut - BNF Fr1586 f51 cropped.jpg Солсберийская псалтырь, fol. 7. Фрагмент.jpg Прекрасный часослов герцога Беррийского, fol. 186. Фрагмент.jpg Grandes Chroniques-entremet cropped.jpg Meister der 'Cité des Dames' 002 cropped.jpg
До раннього котарді обов'язково додавали типети — довгі білі стрічки з льону.
Майстер «Зілля Фортуни» «Машо шукає свою даму» (фрагмент) — «Поезії Гійома де Машо» (Fr. 1586), fol. 51. Бл. 1350—1355. Національна бібліотека Франції, Париж
На ранньому котарді завжди були присутні невеликі розрізи, щоб, просунувши в них руки, піднято його для ходи або бігу.
Невідомий художник «Заручення Діви Марії» (фрагмент) — «Солсберійський псалтир» (Lat. 765), fol. 7. 1350—1375. Національна бібліотека Франції, Париж
Жіночий котарді часто прикрашався вишивкою.
Брати Лімбурги «Спокушення св. Іероніма дівчинами, що танцюють» (фрагмент) — «Прекрасний часослов герцога Беррійського» (54.1.1), fol. 186. 1405—1409. Музей Метрополітен, Нью-Йорк
Пізні котарді з кованими поясами.
Французькая школа «Бенкет у Карла V» (фрагмент) — «Великі французькі хроніки» (Fr. 2813), fol. 473v. Бл. 1375—1380. Національна бібліотека Франції, Париж
Пізній жіночий котарді перетворився на скромну сукню з коротким лопатоподібним рукавом, з-під якого визирали вузькі рукави коти.
Майстер «Града жіночого» «Розум, Право, Справедливість і Христина Пізанська» (фрагмент) — «Книга про Град жіночий» (Fr. 607), fol. 2. 1407—1409. Національна бібліотека Франції, Париж

Упеланд

Походження слова «упела́нд» неясне. Часом його зводять до найменування шведської провінції Уппланд (швед. Uppland); іноді вважають, що це спотворення італійської назви подібного вбрання le pelando, що в південнофранцузьких діалектах перетворилося на lou pelande; інші визнають його спорідненим іспанському hopa (одяг із широким рукавом) або навіть перекрученому середньовічному англійському hop-pâda (мантія, пальто)[21]. Так чи інакше, упеланд[22], з’являється близько 1360 року, переживає свій розквіт між 1390 і 1410 роками й остаточно зникає близько 1420 року, поступаючись місцем робі[23].

Упеланд був убранням суто дворянським; справді, важко уявити собі селянина або ремісника в довогій широкій одежі, що доходить до підлоги, з широкими трикутними рукавами, не набагато меншими завдовжки. Надмірно довге вбрання в чомусь було протилежністю пануючій моді на коротку або ультракоротку одежу, проте невдовзі упеланд сам став укорочуватися. Спочатку з’явилася його напівдовга (фр. bâtard) форма, що сягала середини литки або коліна. Напівдовгий упеланд використовувався для верхової їзди. Відтак блазень Карла VI Енселен Півень (фр. Haincelаin Coque) додумався до того, щоб геть відрізати довгі поли, так що кінцевий результат ледве-ледве прикривав стегна. Цей новий повів був негайно підхоплений молоддю, причому цей різновид пізнього упеланда став іменуватися енселе́ном (фр. haincelain), або еселе́ном (фр. haiсelain), на спогад про свого винахідника[23].

Під упеланд одягався пурпуен або котарді, однак сучасники жартували, що через надмір тканини, яка драпувала тіло, зі спини неможливо було визначити, хто перед тобою — чоловік чи жінка. Упеланд міг виготовлятися з вовни, сатину, оксамиту, шовку. Характерною його особливістю варто вважати двошаровість. Верхній та нижній шари обов’язково повинні були контрастувати між собою за кольором: прикладом, зелений упеланд міг мати червону підкладку, а яскраво-червоний — синю. Замість тканинної підкладки могла вживатися замша, або ж упеланд підбивати бобровим хутром, горностаєм або шкурками сірої білки. Рукави, як правило прикрашені фестонами, обов’язково виверталися назовні, щоб продемонструвати колір і фактуру нижнього шару тканини. Широкий пояс, що збирав тканину в пишні складки, також міг підбиратись у тон нижньому шару або просто шився з того самого матеріалу. Комір упеланда — високий, стоячий — часом набував гротескної форми, доходячи до підборіддя й до вух. У різних моделях упеланд могли робити з єдиним отвором — для голови — та більш-менш довгим прорізом на грудях, який слід було застібати на один або два ґудзики, або розхристаним, прорізаним спереду від верху до низу, з довгим рядом ґудзиків і прорізами по боках — до колін або навіть до стегон. Упеланд оздоблювався з винятковою пишністю — гаптуванням і дорогоцінностями. Часом по всьому полю розташовувались вензелі власника з коронами та без, ініціали його дами, елементи сімейного герба. До упеланда могли також додавати відлогу — шаперон — із широкою пелериною. Модники початку XV століття за бажанням могли додавати до своїх упеландів в’язку бубонців, що протягувалася через груди від одного плеча до іншого або звисала по діагоналі на кшталт перев’язі[24].

Жіночий упеланд, що з’явився близько 1390 року, був на вершині моди близько 1420 року, потім поступово був забутий, проте ще протягом 15 років йому віддавали перевагу літні дами. Формою своєю жіночий упеланд мало відрізнявся від чоловічого, єдиною значною відмінністю було, як бачиться, те, що жіночий упеланд ніколи не мав розрізів ані спереду, ані з боків. Довгий комір, який в чоловіків був, як правило, стоячим, у жіночому варіанті часто розкладався по плечах. Цей комір, як і закоти рукавів, нерідко був білого кольору, чим досягалася характерна для упеланда контрастність. Високий пояс носився під грудьми й зав’язувався на спині. Жіночий упеланд неоднозначну реакцію в суспільстві, часом його вважали надто розкішним, проте на моді ці погляди не відбивалися[25].

Упеланди
Ответы Карлу VI и плач о состоянии короля (BnF Fr. 23279), fol. 5. Фрагмент.jpg Départ pour un pèlerinage - Petites Heures du duc de Berry - BNF Lat18014 f288v cropped.jpg Tacuinum sanitatis (NAL 1673), fol. 79. Фрагмент.jpg Anne, Duchess of Bedford (detail) - British Library Add MS 18850 f257v cropped.jpg
Довгий упеланд.
Майстер «Града жіночого» «Карл VI, сидячи на краю ліжка, слухає відповіді П’єра Сальмона» (фрагмент) — «Відповіді Карлу VI і плач про стан короля» (Fr. 23279), fol. 5. 1409. Національна бібліотека Франції, Париж
Напівдовгий упеланд до щиколотки.
Брати Лімбурги «Герцог Беррійський у дорозі» (фрагмент) — «Малий часослов герцога Беррійського» (Lat. 18014), fol. 288v. Бл. 1412. Національна бібліотека Франції, Париж
Короткий упеланд — енселен.
Італійська школа «Торгівля рыбою» (фрагмент) — «Tacuinum sanitatis» (NAL 1673), fol. 79. 1390—1400. Національна бібліотека Франції, Париж
Жіночий упеланд.
Майстер Бедфорда «Анна Бедфордська та св. Анна» (фрагмент) — «Часослов Бедфорда» (Add. 18850), fol. 257v. Бл. 1410—1430. Британська бібліотека, Лондон

Хук, пальто, мантія

Сюркота й сюрко

Сюрко́та (фр. surcotte, або surcote, — «на коту», «поверх коти») у слововживанні майже негайно змішалася з формою чоловічого роду «сюрко́» (фр. surcot), причому обидва слова стали повністю синонімічні. Про сюрко відомо, що цей тип одягу з’явився в XI столітті й являв собою первовічно верхню сорочку чи безрукавний нарамник, що його носили поверх військових обладунків, які таким чином захищалися від забруднення, а в часи Хрестових походів — і під перегріву. В цивільному варіанті сюрко являло собою теж, як правило, безрукавний різновид верхньої одежі, що одягалася поверх пурпуена; за бажанням власника воно могло бути коротким або довгим. Жіночий варіант сюрко являв собою верхнє плаття без рукавів і пояса, з глибокими вирізами на боках, що доходили до середини стегна. Для того, щоб сюрко щільно облягало верхню частину тіла, як вимагала мода того часу, ззаду — зазвичай ближче до лівого плеча — розташовувалася серія гачків, що йшла зверху вниз.

Що стосується сюркоти, у селянському побуті вона перетворилася на широку й щільну верхню сорочку, що доходила до середини литки або до кісточок, по суті справи повторюючи собою коту; до сюркоти частіше за все додавали довгий рукав, вузький або широкий, призібраний біля манжети — вибір залежав виключно від бажання власника.

Сюркоту охоче вдягали прочани: це верхнє вбрання прекрасно захищало і від холоду, і від негоди[26]. Дворянський різновид сюркоти мав вигляд короткої сорочки з широкими короткими рукавами, з-під яких визирали довгі рукави коти. Сюркота могла оздоблюватися орнаментом, вишивкою, дорогоцінним камінням — все залежало, знову ж, від смаку й кишені власника. Сюркота обов’язково підперезувалася, й часом до неї додавали каптур.

Сюрко та сюркоти
LoiusXII Genoa.jpg Книга добрых нравов (Ms. 297), fol. 122v. Фрагмент.jpg Книга о завоеваниях Александра, fol. 86. Фрагмент.jpg Чудеса Богоматери (BnF NAF 24541), fol. 172. Фрагмент.jpg Surcotte2.JPG
Військове сюрко — нарамник, що носився на кольчузі.
Жан Бурдішон «Людовик XII в’їжджає до Генуї» (фрагмент) — «Подорож до Генуї» (Fr. 5091), fol. 22v. Ок. 1508. Національна бібліотека Франції, Париж
Цивільне сюрко.
Французька школа «Торговці» (фрагмент) — «Книга добрих звичаїв» (Ms. 297), fol. 122v. Бл. 1490. Музей Конде, Шантійї
Жіноче сюрко.
Віллем Врелант (?) «Подача на стіл павича» (фрагмент) — «Книга про завоювання й подвиги Александра» (Ms. 456), fol. 86. Середина XV століття. Малий палац, Париж
Облипла сюркота селянського крою, що, виникнувши на початку середньовічної ери, залишилася поза модою.
Жан Пюсель «Диво з нечестивим селянином» (фрагмент) — «Дива Богоматері» (NAF 24541), fol. 172. 1330—40. Національна бібліотека Франції, Париж
Сюркоти дворянського крою з широким рукавом, з-під якого видно рукав коти.
Італійська школа «Фенхель» (фрагмент) — «Tacuinum sanitatis» (NAL 1673), fol. 41. 1390—1400. Національна бібліотека Франції, Париж

Роба

Чоловіча роба

Жіноча роба, або сукня

Зачіски й головні убори

Чоловічі

Жіночі

Взуття

Аксесуари

Пояс

Сумочки та гаманці

Рукавички

Інші атрибути

Коментарі

  1. Так, Герберт Норріс, англійський спеціаліст з історії костюма, вважає, що звичка спати голяком була притаманна обидвом статям.
  2. Цікаво, що від цього ж кореня походить українське слово «труси»; французька білизна, що стала їхнім прообразом, називалася culotte troussée, тобто «підштанники призібрані».
  3. Серед дослідників немає згоди щодо цієї пізньої моделі; так, якщо Герберт Норріс безперечно вважає, що це пізній різновид котарді, Флоран Венієль називає її закритими сюрко; судячи з усього, середньовічна плутанина в поняттях одягу й тут не дає нам спокою.

Примітки

  1. 1,0 1,1 1,2 1,3 Cole, 2011, p. 12
  2. Cole, 2011, p. 12—13
  3. Cole, 2011, p. 13
  4. Cole, 2011, p. 16
  5. Véniel, 2008, p. 162
  6. 6,0 6,1 Cole, 2010, p. 153
  7. Véniel, 2008, p. 28
  8. Véniel, 2008, p. 41
  9. Norris, 1999, p. 222
  10. Véniel, 2008, p. 99
  11. Véniel, 2008, p. 169—170
  12. Véniel, 2008, p. 100
  13. Norris, 1999, p. 322
  14. Norris, 1999, p. 322—323
  15. Véniel, 2008, p. 160
  16. Norris, 1999, p. 97
  17. Norris, 1999, p. 227
  18. Norris, 1999, p. 257
  19. Norris, 1999, p. 250
  20. 20,0 20,1 Norris, 1999, p. 231—232
  21. Norris, 1999, p. 205
  22. У російськомовних виданнях інколи «упеля́нд».
  23. 23,0 23,1 Véniel, 2008, p. 116—117
  24. Norris, 1999, p. 247—250
  25. Véniel, 2008, p. 182—184
  26. Veniel, 2008, p. 24
Личные инструменты